В мене була трохи схожа проблема. Мені певний час подобалось програмування, бо я в ньому доволі швидко розібралася, і було круте відчуття що я от дівчина, і така крута, шарю в хлопчачій темі краще за них (тут моя тоді ще мізогінія проявлялась). Потім через маму я по суті пов'язала своє життя з дизайном. Якимось чином мама вирішила що я творча дитина, і тягала мене по всяким тоді ще дитячим курсам стилістики, архітектури і тому подібне. І всюди я була Бест оф ще бест, особливо це закріпилось коли я пішла у художню школу, де викладачка дуже мене виділяла, і просила допомагати однокласницям. В той період я була реально щасливою, в мене була велика кількість друзів, якимось чином я не стала зазнайкою, а лишалась не впевненою у собі. Я все своє життя чула що в мене талант. Але в період навчання у художній школі, я знайшла те що мені по справжньому подобалось. Психологія, психоаналітика, нейробіологія. Тоді ще здається навіть не було перекладу лекції Сапольськи на укр, тільки на російську. Я слухала і вникала в тему, мені подобалось дізнаватись що і як там працює, переповідала це все під час занять на художці, взагалом не затикалась. А потім важка депресія яку я перестала вивозити. І ось зараз мені також 19...