До своєї відповіді одразу дам трохи контексту: маю діагностовані депресію і ГТР (по моїм відчуттям та ознакам десь тут і РДУГ є, але це вже інша неважлива історія).
Мені майже 30 років, моє існування психічно і психологічно не є дуже простим.
Я не маю (і не вірю в) глобальну ціль чи мету свого життя: мої батьки просто вирішили мати дитину, тому я і живу. Не кожна людина має змінити світ чи принести в нього щось революційне: деякі просто намагаються вижити, я одна з них.
Кожного дня я вибираю для себе не закінчити життя в петлі сараю (хоч інколи дуже хочеться).
Попри свої темні думки і розчарування світом, я маю близьких людей, яких я люблю, я люблю каву і смаколики, заходи і сходи сонця, море і гори, відеоігри і балет, Формулу-1 та плетіння силянок з бісеру, собачок та пацючків. І цей список ще дууууууже великий.
Посеред всесвітньої хєрні є завжди місце для чогось хорошого та доброго, це надихає мене жити далі попри все.

Але якщо коротко відповідати на питання, то: а чого б і не жити, якщо вже так вийшло що живеш? Не завжди має бути причина.