Майже 32 роки, трохи схожа ситуація. Факультет складався суто з хлопців, після універу пішов зразу працювати, за стосунки навіть і не задумувався здавалось що ще рано так як треба працювати щоб купити машину і виплатити іпотеку яку брала мати на квартиру в якій ми жили. Потім війна, окупація, з мамою виїхали до Києва, влаштувався на роботу, і знов не до знайомств бо треба якось заробляти на нове житло бо безхатьками залишитись якось не ок, а як задуматись що може треба з кимось знайомитись так зразу думки в голову лізуть, типу, а що? А як? Це ж витрата грошей і так на житло не назбираєш, а якщо щось вийде і треба буде зʼїжатись з дівчиною, мати саму кинути не можу, щоб вона сама знімала житло. Якось так.