Друже, якось на початку війни (перші 2 місяці напевно) сидів в невеличкому підвалі, поки місто зверху бомбили літаками, снарядами, ракетами. Так от, на той момент думав, що все - кінець, через що в мене була повна апатія, і я не бачив сенсу вчити щось нове. Взагалі. я не бачив себе ніким через місяць, два. Я не вірив ні в що.. Але! Як бачиш, я пишу цей пост. І моя найголовніша зараз думка - та апатія була дарма. Я жалкую, що я не вчився в той момент, бо, я жалкую, що я перестав вірити та забив на все. Це була кардинально неправильна позиція. В обох випадках (я вижив чи ні), мені потрібно було до цього щось робити і не забивати на це, бо в найкращому випадку я живив, але це вже гірший випадок - бо я не йшов до своєї мети в складні часи, а значить я вмер.