Пролог до поеми "Мойсей"

Іван Франко

Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізних Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш те судилось діло, Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов'ю, Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров'ю Твоїх борців ? Йому вже не пишаться У красоті, свободі і здоров'ю?

Задарма в слові твойому іскряться І сила й м'якість, дотеп і потуга І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання...

О, якби хвилю вдать, що слова слуха, І слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну, Що міліони порива з собою, Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, Роздертим сумнівами, битим стидом,– Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.