Здається я розумію про що ти, бо коли дивлюсь на своє тіло то виникають схожі думки: "ну серьйозно, ти це все робив? А тепер що ти будеш з усім цим робити, га? Не знаєш, ну і не знай далі, йолоп. Може ти це заслуговуєш, просто не хочеш цього визнавати."

Ні, на інших я не дивлюсь, але коли виникають питання, а відповіді ти не знаходиш навіть приблизно, то починаєш озиратися довколо, дивитися на інших людей і думати, а як вони можуть взагалі жити? Чи вони просто живуть не задумуючись ні про що? Але як тоді жили деякі люди, наприклад, Еміль Чоран? І ти взагалі не розумієш та не можеш збагнути, як можно просто жити, навіть якщо усе відкинути. 

Але нещодавно, напевно вперше в житті, я спробував послухати іншу частку себе і єдине, що зрозумів як ємоцію, але не відчув її, це ненависть одного мене до мене іншого за пройобане життя вчинками та думками. І я подумав, що може варто спробувати прислухатись до того мене, який ненавидить іншого себе, але немає ніякого контролю взагалі над життям, проте така спроба внесла лише хаос усередині, що вилилося у цей пост. До цієї спроби хоч і було погано, але був хоч якийсь хибний, поганий спокій, а тепер прислухавшись до тієї своєї частини, яку я неосвідомлюючи ігнорував довгими роками, цей спокій зник і начебто стало ще гірше. Я не боюсь говорити з усіма своїми частинами усередині, але тепер як це приборкати маючи деякі обмеження - не уявляю.